Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури яскраву, різножанрову, захоплюючу, яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь. 6 страница

Предыдущая1234567891011Следующая

Табір жив своїм життям. Пес Кудлай став загальним улюбленцем. Усю їжу, яку провокативно підкидали голодуючим студентам, він з радістю з'їдав. Спав собацюра почергово то біля Сашкового, то біля Оксаниного намету, які стояли поруч. Пес наче не міг вирішити, хто його господар і хто в цій парочці для нього є важливішим. Він міг щезнути на пару годин, потім раптово з'являвся. Ліпшого й вірнішого друга годі було бажати. Він умів слухати. Лежав біля намету і незворушно слухав-слухав-слухав.

Якщо Олександр скаже, що витримав ці дні без їжі, дякуючи Оксані, а не ідеологічним ідеям чи пориванням душі, це буде правдою. Дівчина нікого й нічого не боялася. Сашкові здавалося, що ніхто і не збирався вчиняти силових дій проти студентів. Нелегко підняти руку на власних дітей. Навпаки, більшість міліціонерів ставилися до них доброзичливо. Була в таборі і медична варта. Чи то пак нагла поміч. Не кожен, хай навіть молодий організм, тим паче непідготовлений, витримував іспит голодом. Сашко як майбутній медик працював на два фронти. Наче і чергували поруч постійно професійні медики, типу з благородною метою, однак віри їм ніхто не йняв, бо переслідувалися здебільшого зовсім інші інтереси. Брався щоденно аналіз крові на цукор, свого роду демонстрація турботи про дітей, а насправді влада контролювала, чи дійсно студенти голодують. До речі, підловити хоч когось із голодуючих так і не вдалося… Таких тут просто не було.

У ці жовтневі дні і погода, і люди стояли на їхньому боці. Звичайні кияни приносили студентам теплий одяг, ковдри, окріп. Влада ж пробувала діяти хитрістю. Якщо не допомагає сила, згадують про слово. Приходили народні депутати, навіть голова Верховної Ради Кравчук зліз зі свого неба додолу. Але ті бесіди нагадували розмови глухого з німим. Оксана скептично ставилася до візитів «так званих небожителів», як вона їх зневажливо називала, вважаючи перемовини з ними лише марнуванням часу:
Старше покоління застрягло-зависло десь у вчорашньому дні і переконує всіх, що той день і є світлим завтра. Пхе…

Вранці 4 жовтня на вулиці зчинився лемент. В наметі вони саме «снідали» водою. Хтось, очевидно, дуже не сподобався Кудлаю, так вороже той реагував лише на з'яву агресивно налаштованих комуністів та народних депутатів. Ростик вискочив подивитися, що ж там таке коїться, та заспокоїти Кудлая. Через якусь мить до намету зазирнув юнак:

Доброго ранку, товариство!
Оксана кинулася на шию тому, хто заглянув досередини:
Владику, Владичку, ти повернувся! Тепер все буде добре, правда все буде добре?
Юнак з приємною зовнішністю ніжно пригортав дівчину до себе, цілував очі, губи, волосся, гладив рукою стрічку білу на волоссі:
Моя кохана бунтарко. Звісно, все буде добре. А у вас тут своя охорона, ворог непоміченим не пройде. Ох і злющого собацюру собі підшукали, вкусив мене.
І молодик простягнув руку, з кисті якої цабеніла кров.
Кудлай на своїх не кидається, почувся за спиною насмішкуватий голос Ростика, який саме залазив до намету. Отже, добродію, ви чужий.
Хлопці, не галасуйте. Це мій чоловік Владислав.
Юнак кивнув головою і вже звернувся до Оксани:
Серденько! Як ти мене налякала! Революцію вона робить. Ну що це за дитячий садок, чесне слово? Коли мама мені все розповіла, думав вона жартує. Так ні правда. Ходімо, серденько, додому, там і поговоримо. Оксана майже силоміць вивільнилася з палких обіймів юнака: Додому? До чийого дому? Мій дім далеко. А до твоїх батьків я не верну, і навіть не вмовляй! Заспокойся, люба! Ти погарячкувала з ким не буває, батьки також дурниць наговорили. А можливо, ти не так все зрозуміла, тато з мамою бажають нам лише добра. Владислав обвів поглядом гурт молодих людей, які мовчки спостерігали. Звісно, йому це не сподобалося, і він, утишивши голос, промовив: Не будемо ж ми тут на очах в цікавої публіки все з'ясовувати. Вийди хоча б на вулицю, пройдемося і поговоримо.
Очі дівчини заволокло хмарами. Сашкові хотілося хоч чимось допомогти, підтримати, заспокоїти, але він розумів це не його справа. Четверо людей у наметі співчутливо спостерігали за тим, як Оксана слідом за Владом вибирається назовні.
Ех, не пощастило Оксані з родичами, трохи знервовано мовила Яся, що мешкала з Оксаною в одному наметі. Золота клітка вільних птахів не робить щасливими.
Яська, очевидно, знала більше, ніж решта товариства, бо тон дівчини здався навіть печальним. Хтось чемно перевів розмову на інше. Десь за годину повернулася Оксана. Очі мала червоні, вона таки плакала, але погляд говорив, що вона сердита, і Сашко не заздрив зараз її чоловікові, знаючи Оксанину вдачу. Ідіот! І я ще в цього хлопа могла закохатися! Та він власної тіні боїться. Хай котиться під три чорти, до своєї мами. Тьху і розтерти. Що, Сашо, дивишся, сердитих жінок не бачив? Де мій сніданок? Де моя вода? І поснідати по-людськи не дадуть.



А вранці наступного дня Яся розповідала, що Оксана цілу ніч плакала, ховаючи голову в подушку. Про нічні переживання свідчили і синці під очима Оксани та її стриманий і серйозний погляд. Десь під обід в наметове містечко прибігла трішки перелякана веснянкувата юнка, яка шукала Оксану. Поводила себе дивно, знічено опустивши очі, наче когось чи чогось боялась. Не привітавшись і не сказавши Оксані бодай півслова, тицьнула їй в руки зіжмаканий аркуш паперу і, ховаючи голову в плечі, втекла.

Оксана навіть не встигла бодай запитати про щось це сполохане кошеня, залишалося лише розгорнути записку. Дівчина читала, і поступово вираз цікавості на обличчі змінювався, поступаючись місцем настороженості. Дочитавши до кінця, вона акуратно склала записку й пішла просто до керівництва табору. Повернулася десь за півгодини. Очі в неї горіли лихим вогнем.
Я ж казала тому бевзеві, своєму чоловіку, вони застрягли в минулому. Мені одна людина вісточку прислала. Молодець Полінка, не побоялася, не то що цей граф-баран пихатий, щоб він скис! Завтра комуністи готують провокацію. Але попереджений значить озброєний. Хай тільки спробують. Потім вона розповість, що записка була від однієї знайомої, якій не вірити не можна. А на ранок навколо наметового містечка зібралося близько 50 тисяч киян, які прийшли захищати власних дітей. Сашко тоді шепнув Оксані на вухо:
Не всі, Оксано, застрягли в минулому. Бачиш, не всі.
Оксана потиснула його руку, напевне, тоді і він, і вона, і зрештою всі студенти вперше повірили, що повернення назад вже не буде, колесо історії гойднуло геть в інший бік. Бо коли після свого зібрання в Києві у Палаці «Україна» так звані «борці-антифашисти», ветерани війни та праці, за сценарієм першого секретаря ЦК КПУ С. Губенка, пройшли центральними вулицями Києва до музею Леніна, скандуючи перед наметовим містечком: «Ленін! Партія! Комунізм!», їх майже ніхто не чув, тому що велелюдне море своїм «Ганьба!» заглушило ті верески, як шторм глушить крики потопаючого у відкритому морі.
Маятник стукав у двері часу наполегливо і впевнено. Дедалі більше знаних та мудрих людей скидали зі своїх рамен лантух страху, заздрячи духу молодого завзяття, впиваючись ним, і ставали на бік молоді. Письменники, актори, історики, лікарі, вчителі…

А на ранок Оксані стало погано. Кудлай жалібно скиглив та горнувся до неї. Дівчину лихоманило, піднявся тиск, і Сашко просто наполіг, щоб її доправили в лікарню. Оксана заборонила Сашкові їхати разом з нею, він тут потрібніший, а вона вже «велика дівчинка і сама собі дасть раду». Як завжди, у своєму репертуарі, але, як Сашко не наполягав, переконати Оксану не вдалося. По обіді вона повернулася, нервово махнула рукою та змінила колір стрічки на голові з білої на чорну.

Наступного дня в обідню пору хтось зі студентської охорони привів до намету сивочолого чоловіка, доглянутого, випещеного панка. Той трохи збентежено зирив довкола. Чимсь нагадував Сашкові їхнього ректора. Ні, не зовнішністю. Швидше манерою рухатися, говорити, дивитися на студентів.

Отут вона мешкає, разом з іще однією дівчиною, також вашою студенткою. Добрі у вас студентки! махнув на Оксанин намет рукою черговий. Але самі бачите зараз тут порожньо. Стулки намету розведені у різні боки, тож добре було видно, що всередині нікого нема. Сусідів розпитайте, вони знають, де ваша Оксана. Класна дівка, вогонь! Вона наше пальне, Сигізмунде Владиславовичу. А без пального, самі знаєте, жоден двигун з місця не зсунеться. В одній людині стільки позитиву, що, я думаю, після палкої розмови з нашою Оксаною жодному покидьку в голову не прийде щось погане казати про наше голодування. Добре, я піду, роботи багато.
Сашко вже зрозумів, що перед ним не просто старший пан, а батько Оксаниного Влада і проректор університету. Оксана вперто не розповідала Сашку всіх подробиць зі свого столичного життя і про сварку з Владом теж. Тільки після тої розмови з її правої руки щезла обручка. На німе його запитання розгублено махнула рукою і прошелестіла ледь чутно губами:
Перемелеться, Сашо, буде борошно.
Сашко нічого не розпитував, певне, потрібен час, щоб вона сама захотіла поділитися. Та про дещо здогадувався. Що вища гілка, на якій сидить птаха, то вітер дужчий, і робити зайві рухи не годиться, бо можна впасти додолу, особливо коли крила маєш підрізані. Сашко посміхнувся сам собі з такої думки, чоловік здивовано на нього витріщився. Чого це отой юнак з пов'язкою на голові до нього шкіриться?
Молодий чоловіче! Ми знайомі, ви студент нашого університету?
Сашко заперечливо захитав головою.
Я студент зі Львова. Перепрошую, що трохи вас збентежив своїм усміхом.
Видно було, що поважному пану не зовсім приємна розмова з Сашком, тому що відразу приступив до справи:
Шановний, чи ви не знаєте, де Оксана?
Неподалік загавкав Кудлай. Оксана кудись подалася у справах, а пес її супроводжував, видно, вони вже поверталися.
Хм! Схоже, мою дорогу невістку тут кожна собака знає! Чи могли б її розшукати, юначе, ви ж наче сусіди?
Поки Сашко розмірковував, що відповісти пану професору на такі зневажливі слова, за спиною почувся глузливий голос Оксани:
Доброго здоров'ячка, пане професоре! І собака вашу невістку кожна знає, і не собака також! Уф! Яка честь! Спустилися з неба на землю і навіть не зашпорталися? Здається, я все вашому синові і своєму майже колишньому чоловікові розтовкмачила, чого це вас знову принесло? Передайте дружині та решті дорогої, в прямому значенні цього слова, родини, що босота невмивана вас більше не потурбує.
Професор перелякано витріщився на Оксану. Дівчина, бліда мов крейда, однак впевнена в собі, люто свердлила очима професора. Сашко подумав, що не приведи Господи мати такого ворога, він тебе очима спопелить. Поруч неї стояв Кудлай і злісно шкірився в бік професора. Оксана гладила собаку і стиха промовляла:
Тихо, тихо, Кудлатику. То зайве, я без тебе знаю, який він, знаю.
Професор перелякано заплямкав губами:
Е-е-е-е… Цей, цей, той… Ти, тобто ви мене не так, тобто я не те хотів… Е-е-е-е… Професор вмовк. Оксана посміхалася. То була дивна посмішка, так, певне, посміхається удав, який збирається ковтнути кролика. Ой, Боженько, то ви тут з іншого приводу, чи не так? Вирішили особисто мені указ про звільнення з університету зачитати чи, може, хочете приєднатися до нас? Тоді ласкаво просимо. Сашуню, принеси пану професору білу пов'язку.
Професор переводив погляд з Оксани на Сашка, переминаючи з ноги на ногу. Але, певне, досвід таки взяв гору над збентеженням та недружелюбним настроєм невістки. Він якомога чемніше та спокійніше промовив, видно, це йому далося дуже важко:
Оксаночко, голубонько, я не з цього приводу тут. Чи можемо ми спокійно, без свідків погомоніти? З поваги якщо не до мене як вашого свекра, то до мене як вашого вчителя, прошу вас! Ходять, мов по свячену воду на Водохреща, сердито буркнула дівчина. Що з вами вдієш, пішли поговоримо, все одно не відчепитися! Та й не дуже хочеться, щоб на нас люди витріщалися, тут клоунів і без вас вистачає. Он, один в граніті стоїть. І Оксана тицьнула пальцем в бік пам'ятника Леніну. Але попереджаю, Сигізмунде Владиславовичу, я вас не боюся. Можете не витрачати час на залякування… Кудлаю, залишися зі мною, а то ще покусаєш самого проректора університету, тоді не розплатимося, зупинив Сашко пса, який вже рушив було за Оксаною.

9. Снігова королева

Оксана стояла перед батьком Влада приголомшена і спантеличена. Її трохи млоїло, тож і фізичний стан, очевидно, впливав не лише на настрій, а й на зовнішній вигляд. Сигізмунд Владиславович намагався не дивитися у вічі дівчині, старанно відводячи погляд. Новини сипалися на голову Оксани одна за одною. Наче шторм на морі. Накочує хвиля, а за нею друга і третя, вже навіть не сподіваєшся, що колись той буревій припиниться, бо насправді ти не капітан вишуканого суперсучасного лайнера, а лише мандрівник у ветхому дерев'яному човні. Після так званого побачення з Владом від розмови зі свекром вона анічогісінько доброго не очікувала. О, так, замість слів підтримки від коханого чоловіка вона почула дошкульні слова на свою адресу, наче сама Ірена Георгіївна промовляла голосом Влада. Бридко повторювати те, що він їй тоді наговорив.

Розумієш, дитинко, Владик погарячкував! З ким не трапляється? І ти погарячкувала. Для молодих родин це норма, поки люди звикнуть одне до одного, притруться. Бо ж і різне виховання, і різне походження даються взнаки. Та ми вам не дорікаємо, Боже збав, ви ж у цьому не винні. Та зараз не про це. Владичок дуже переживає. Ви, тобто ти, знаєш добре, він наша єдина дитинка, наш світоч у житті, а тому, Сигізмунд Владиславович перевів подих, а тому батьківське серце розривають розпука та жаль, коли воно бачить страшні душевні муки свого єдиного сина. Не знаю, Оксанко, що між вами сталося, але після розмови з тобою синок зовсім не при собі, замкнувся у кімнаті, випив майже весь алкоголь з бару, він у нас майже не п'є, ти ж знаєш, а тут… Не голиться, не вмивається, на матір кричить. Бідна Іренка аж в лікарню потрапила після того, як він у всіх бідах звинуватив її. Ой, не знаю, що ти там йому на нас наплела. Але зараз не про це. Владик тебе справді кохає. Він пропаде без тебе, дівчино. Як би я того не хотів, та… Оксана здивовано стенула плечима. Вона взагалі майже нічого Владові не розповідала, не встигла. Наплів цілу купу різних бздур про так звану моральну відповідальність, не даючи навіть слово вставити. От вона зопалу і бовкнула, що їй начхати на всю його родину і на їхні цінності і що вона анініц спільного з ними, живими муміями, хай навіть присипаними золотим пилом століть, мати не хоче. Тоді зняла з пальця обручку і кинула Владу під ноги. От і все. Спалила мости, так їй тоді здавалося. Правда, після того пару ночей проревіла, як дурепа, в подушку, і от маєш знову за рибу гроші. Мені байдуже до вас, Сигізмунде Владиславовичу, до ваших проше-перепрошую, ваша величносте, чи світлосте, чи ще щось типу такого! Я не розумію, чого вам від мене треба. Маєте шанс нарешті позбутися такої прикрості, як я, тим паче що зараз і я цього прагну навіть більше, ніж ваша дружина. Я розчарувалася у вашому синові. Оксана прискіпливо дивилася в очі проректора. Той, опустивши очі долі, мовчки слухав роз'ярену дівчину. Що ж сталося? У вашого Владика забрали улюблену цяцьку, і він вередує. А мені начхати: і на вас, і на лицемірство, в якому ви живете, і на фарисейство у ваших вчинках та помислах. Навіть жменя інколи важить більше, ніж монолітна гора, бо гору може підірвати жменька тротилу, а що взяти в гори, яка породжує лише миші!
Оксана поправила чорну пов'язку в себе на голові, яка від активного та емоційного розмахування руками сповзла їй на очі. Сердито докинула:
І що ви мені на це скажете?
Овва, а ти філософ! Сенеки перечиталася чи Софокла? Не сміши мене, дівчино. Ти повернешся до Влада, повернешся, бо я цього хочу. О, ти ще нас не знаєш. Не змушуй мене вдаватися до крайнощів. Нарешті терпіння Сигізмунда Владиславовича випарувалося, мов вода під сонцем. Він підняв на Оксану свої вицвілі банькаті очі, зморшки під очима враз розгладилися, кутики уст затремтіли. Нічого доброго це не віщувало. До крайнощів? До яких? Ви мене виженете з університету? Ой, як страшно! Будь ласка, виганяйте! Чи ви мене засадите до цюпи? Будеш багато галайкотіти, то засадимо. Чи, думаєш, у нас замалі зв'язки для цього? випнувши груди і карбуючи кожне слово, злостиво вів чоловік. Ніхто не сумнівається у ваших так званих зв'язках, але воно якось не в'яжеться ані з коханням, про яке ви щойно співали соловейком, ані з політичною ситуацією, га? Оксана майже кокетливо іронізувала. Дівчинко, люба! А якщо у твоєму наметі цілком випадково знайдуть наркотики, а зробивши так званий аналіз крові, доведуть, що ти їх вживала або розповсюджувала серед мешканців наметового містечка, то чим це все закінчиться, скажи, чим? Не думаю, що тобі подякують друзі за таку ведмежу послугу. Важка артилерія в дії, схоже, що це далеко не останній туз в рукаві проректора. Оксана криво посміхнулася. Вона згадала дурнувате серіальне жіноче кіно, що крутили недавно по телевізору, одну з тих пришелепуватих героїнь, що зараз би відчайдушно ридали та навколішки благали прощення. Слова професора не мали того ефекту, на який він розраховував, бо дівчина не злякалася. Професор аж рота від здивування відкрив, тому що Оксана тихенько сміялася то був глумливий жорстокий сміх молодої дівчини.
Ой, не можу! Оксана пирскала, аж сльози з'явилися на очах. І ви думаєте, у вас усе вийде і вам повірять? Повірять, що вагітна жінка, невістка проректора, може продавати наркотики і, тим паче, їх вживати? У мене взяли аналізи, і не тільки крові, мене поставили на облік у жіночій консультації. Мені зробилося погано через голодування свідків моїх поневірянь лікарняними кабінетами достатньо. А тепер забирайтеся звідси якнайдалі до вас я не повернуся нізащо, до вашого сина також. А своїй дитині, яка народиться, розкажу про те, якими покидьками були її тато, дід і бабуся. Або ні, ще краще ніц не розкажу.
Що, що, що? Та як же це? Як? Ти вагітна? Таке не могло трапитися, не так швидко і не з нами, тобто не з тобою і… Е-е-е-е… А Владик про це знає? Професорова зверхність раптом розчинилася, натомість прийшла розгубленість.
Невже не знаєте, як це робиться? Таке буває в молодих родинах, коли люди одружуються, то часто-густо з'являються й діти, чи, мо', вельмишановний пан професор ще досі вірять, що дітей здибають у капусті або їх приносить лелека? Цікаво, а яким чином ваш Владичок з'явився на світ? Оксана гучно, театрально розсміялася, розвернулася і пішла геть, навіть не озираючись на спантеличеного і заскоченого зненацька новиною професора.
О, так! Вона народить цю дитину, і трохи шкода, що не стрималася та вибовкала про це професору, бо могла ж розлучитися тихо і спокійно, без сентиментів. «Не з того тіста роблена» дружина Влада хотіла непомітно піти, але язик мій ворог мій. Не стрималася, хай йому грець, чомусь не стрималася. Так, оті професорські закиди щодо наркотиків таки її добряче стрепехнули.
Оксана недооцінила супротивника. Коли вкотре черговий по табору передав Оксані, що до неї прийшли, але не заходили всередину, а чекають біля лівого входу до підземки, то здалося наступною серією отого дурного серіалу, де всі багаті нещасні і то плачуть, то сміються. Оксана йти не хотіла, однак бентежити друзів присутністю поруч чергової особи з так званої дорогої родини ще менше хотілося. І так забагато співчутливих поглядів поруч. Навіть Кудлай, і той, коли вона поруч, тицяється мордою в руку і жалібно скавулить, наче бажає щось сказати, можливо, заспокоїти. А Сашко, той взагалі майже постійно ходить за нею назирці. Бо давно закоханий у неї. Так, Сашко хороший, чесний, відданий, ніжний, але тільки друг. На жаль, тільки друг. Довго міркувала чи змогла б покохати Сашка. Напевне, так він справжній, але про це навряд чи вона колись дізнається.
Коли Оксана наблизилася до підземки, серед пістрявої юрби людей здалеку угледіла знайомий силует високо піднята голова, стиснуті в тонку лінію губи. Порода власника крижаних очей здіймалася здалека над людським морем.
Доброго дня, Ірено Георгіївно. То це ви мене хочете бачити? Невже насправді все так погано у вашому раї, після того як вигнали з нього підступну ªву? Райські яблука не родять?
Оксану ніби щось лихе тягнуло за язика, не могла стриматися. Ірена Георгіївна ж мовчки дивилася на неї своїми крижаними очима, гордо і впевнено тримаючись поки що. Лишень рука, зодягнена в ажурні чорні рукавички, раз по раз стискалася в кулак. Це і тільки це видавало її настрій, не з доброї волі вийшла Снігова королева зі свого палацу. В очах холод, на диво ненависті не було, і це чомусь іще більше обурило Оксану.
Розумію, очевидно, Сигізмунд Владиславович переповів нашу розмову, тому хочу вас заспокоїти ні мені, ні моїй дитині від вас анічогісінько не потрібно. Якщо ви принесли гроші, щоб відкупитися, Ірена Георгіївна саме відкрила сумку, нишпорячи у ній, і Оксані здавалося, що вона передбачає все безпомилково, то запевняю даремно.
Тим часом жінка витягнула зі шкіряної сумки мережану білосніжну хустинку. Звісно, у снігових королев все бездоганно біле. Оксана вчепилася поглядом в хустинку. Жінка потягла її до очей, і раптом Оксана від несподіванки просто втратила дар мови Снігова королева плакала.

Дві особи сидять одна проти одної. Дівчина в дивному вбранні протерті джинси з дірками на колінах, худі плечі накриті теплим шерстяним синім светром під шию, на ногах кросівки, що на ладан дихають, довге русяве волосся зібране назад і пістрявою гумкою стягнуте у вузлик. Голову обперізує чорна стрічка. Зелені очі втупилися в ту, що напроти. Навпроти старша, елегантно вбрана пані. Чорний строгий костюм доладно скроєний, очевидно пошитий на замовлення, з-під маринарки визирає сліпучої білизни блузка-жабо, яка серпанковою оборкою лише додає вишуканості всьому ансамблю. Манера Ірени отак завжди чепурно і витончено вбиратися нагадує Оксані Полінчину, тому що кожна дрібничка в одязі продумана. Очевидно, в часи молодості Ірена вважалася модницею, не тільки зарозумілою аристократкою. Колежанки свекрухи, що час від часу навідувалися в гості, були лише блідою тінню Ірени. Це стосувалося манери говорити й уміння одягатися. Начепити на себе недешеву річ ще не означало мати «дорогий» вигляд. Вмінню носити одяг нелегко навчитися. Ірена це знала і вміло цим вмінням користувалася. Ось і зараз на ногах, як завжди, туфлі лише на високих підборах. Оксану часто дивувало, як пані Ірена в шістдесят пересувається на тих каблучиськах. Пані ніколи не те що не падає з них, вона навіть не хибить ногою не перечіпається. Оксана на мить заздрісно думає, що хотіла б мати подібний смак… Однак, як каже Ірена Георгіївна, «гени вирішують все». При згадці про гени Оксана огидливо морщиться. Руки Ірени ледь торкаються столу, пальці в ніжному плетиві, на майже кожному «сімейна коштовність». Цього разу золоті персні з холодними камінчиками сапфіра всередині. У вухах сережки з такими ж камінцями. Чергова родинна коштовність, подарована Сигізмундовим батьком, яка має чи то три, чи то чотири сотні літ. На голові свекрухи майстерно вкладене недешевим перукарем, пофарбоване у світло-русявий колір волосся. Можна було б навіть щиро захоплюватися досконалим смаком пані, що сидить напроти Оксани, якби не очі крижані та беземоційно-порожні. Та, що напроти, привела дівчину в цей ресторан, бо знала зараз тут мало людей і їх не потурбують. Оксана не любила ресторанів вона там завжди чулася загубленою. З Владом вони ходили до ресторану лише два чи три рази, і то на якісь сімейні урочистості, які просто неможливо було пропустити.

Сьогодні при вході була спроба не впустити Оксану досередини, але Ірену, схоже, тут добре знали, бо вона навіть нічого не говорила, тільки зміряла швейцара одним зі своїх «добрих» поглядів. Оксана замовила собі склянку води, Ірена чай. Дівчина заінтриговано мовчки очікувала початку бесіди. І от коли замовлення було принесене і Оксана навіть зробила один чи два ковтки води, Ірена Георгіївна заговорила:
Коли я мала сімнадцять років, дівчино, у моєму житті з'явився перший і єдиний мужчина Сигізмунд Владиславович Брех. Так, із Сигізмундиком ми прожили довге щасливе подружнє життя. Він вірний турботливий чоловік, добрий батько. Чого ще може бажати дружина? Та зараз не про це.
Ірена справді нагадувала Оксані Снігову королеву, тому що говорила про начебто прості життєві речі, які, очевидно, мали б розчулити Оксану, дещо пафосно. І побачені нещодавно сльози на обличчі Ірени здавалися навіть витвором уяви. От зараз очі наче дивляться на Оксану і разом з тим поза нею. Тим часом жінка продовжувала повільно і чітко, наче зважувала кожне сказане слово: Так, у нас народився синок, очевидно, вам вже повідомили про те, що він прожив коротке життя лише шістнадцять літ. Ірена запитально подивилася на Оксану. Оксана гойднула головою, пригадавши розповідь Сигізмунда про старшого сина та про його страшну хворобу, яка забрала дитину на той світ.
І, очевидно, вам повідомили, що він помер від невиліковної хвороби?
Оксана ще раз ствердно кивнула головою.
Це стало страшним потрясінням і для мене, і для чоловіка. Едичок був не простою дитиною, а справжнім генієм довершеним у всьому. І як би я не любила Владиславчика, розумію: йому ніколи не стати таким, як його старший брат, бо народила його надто пізно. В такому віці взагалі рідко народжують і майже ніколи не народжують геніїв, хоча мені це майже вдалося. Боже тільки шістнадцять років! Так мало, і таке лихо. Авжеж, дівчино, вам сказали правду. Мій янгол помер від невиліковної хвороби, однак це не лейкемія. Це набагато гірше. В Ірени раптом задрижав голос, і вона тремтячою рукою потягнулася до горнятка з чаєм. Рука трусилася помітно, і вона навіть трохи розхлюпала чай. Невиліковна хвороба, проти якої немає ліків. Навіть лейкемію можна побороти, а ось це лихо нізащо. Тож коли з'явилися в полі зору нашої родини ви, дівчино, я заприсяглася, що зроблю все від мене залежне, щоб та хвороба не зачепила другу мою дитину. Бо ви так нагадуєте ту пройдисвітку. О, Господи! Не вберегла, не вберегла… Жінка потяглася до сумки, витягла з неї вже знайому білосніжну хустинку та приклала її до очей. Господи, Ірено Георгіївно, що ви таке говорите? Я абсолютно здорова, запевняю вас. Вашому сину анічогісінько не загрожує. Оксана дивилася на жінку як на божевільну. Що та верзе, невже й справді материнська ненависть до невістки така сильна, що зробила з її свекрухи навіжену? Я знаю, що ти фізично здорова, дівчино. Бо ти, на жаль, лише збудник, тобто розповсюджувач тієї хвороби. Та хвороба забрала мого старшого і ось тепер прийшла за Владичком. Ця хвороба безжалісна. Її ви називаєте збочено коханням, я ж найвищою фазою божевілля, бо хіба може людина при здоровому глузді, нормально вихована людина, з довершеним генетичним тисячолітнім паспортом, бути адекватною, коли рідну матір ставить на найнижчий щабель в порівнянні з якоюсь зайдою, без освіти, без належного аристократичного виховання, без історії за плечима? Хіба це не хвороба? Едуардик у шістнадцять років захворів. Він, він…
Ірену знову почало трусити, і вона, потягнувшись за чаєм, ледве не впустила його на підлогу. Потім закрила очі, притулила до них хустинку і так просиділа деякий час.
Не відкриваючи очей, вона прошепотіла:
Едуардик покінчив із собою через ту пихату задрипанку, через ту… Я не могла йому дозволити в шістнадцять літ занапастити своє майбутнє, всі перспективи, які лягали до його ніг, не могла… А він, він… Невдячний, невдячний…
Ірена вхопилася руками за серце, не відкриваючи очі, вона потягнулася вкотре до сумочки, доволі швидко витягла з неї велику білу пігулку та кинула собі до рота.
Оксана від почутого сиділа мов пришпилена до свого місця, не рухаючись. Жінка навпроти здавалася бридкою ропухою, нічого, крім огиди, дівчина до неї не відчувала, і все більше їй робилося шкода Влада. Цікаво, що таке Ірена наговорювала на неї синові, щоб «вилікувати»? І дівчина не втерпіла:
А ви, Ірено Георгіївно, невже нікого ніколи не кохали, свого чоловіка наприклад? Чи, може, це так швидко забулося?
Слова Оксани наче привели до тями жінку:
Кохання? О, ні! Тільки не це спорідненість душ, інтересів, виховання, добре ставлення одне до одного, однакове поривання душ, поєднання аристократичних родин! Так, я у свій час мала великий вибір наречених, однак Сигізмундик дав усім фору найблагородніші наміри та гени, історія його родини чи не давніша за історію моєї, тож поєднання таких двох величних родин то грандіозне надбання для наступних поколінь…
Оксана несподівано різко обірвала Ірену, бо вже напам'ять знала знайому тираду про аристократичність і благородні гени родини свого чоловіка:
А що ви від мене хочете? Я віддаю вам вашого смертельно хворого на кохання сина і не претендую ні на ваші гени, ні на вашу золоту клітку. Ви ж ненавидите мене всіма фібрами душі, як самі ж любите говорити.
Ірена враз стала такою ж розгубленою, як і тоді, коли дістала хустинку із сумки, очі з крижаних стали вологими:
Будь ласка, дівчино, не покидай мого сина. Одного я вже втратила, будь ласка, не йди. Він без тебе загине, він такий вразливий. Хочеш, я благатиму навколішки?
Раптом Ірина схопилася зі свого місця і кинулася до Оксани, впала перед тою на коліна.
Оксана перелякано дивилася на той цирк, який її свекруха щойно влаштувала:
Встаньте, Ірено Георгіївно, негайно встаньте. Ви перечиталися книжок. Не принижуйтеся, будь ласка.
Оксана розгублено дивилася, як похнюплена та знічена своїм вчинком Ірена похапцем піднімається з підлоги і всідається навпроти. Цього разу голова опущена, навіть рамена не випнуті догори, як зазвичай. Жінка наче змаліла. Оксана трохи винувато встала з оббитого червоним оксамитом крісла: Я мушу подумати. Передайте Владові, що ми маємо з ним дещо обговорити. Коли буде готовий нехай прийде. Ірена, не підводячи голову, ствердно кивнула головою.
До побачення, хоча ліпше було б сказати: прощайте. Але, як каже мій тато, ніколи не кажи «ніколи». Тому до побачення, Ірено Георгіївно.
Оксана зробила в бік виходу декілька кроків і, наче щось згадавши, раптом озирнулася:
І ще одне, Брех Ірено Георгіївно. Не називайте мене більше «дівчино». У мене є ім'я.
До побачення, Оксано, карбуючи кожну букву, чемно відповіла Ірена.


6361826191119060.html
6361874140485790.html
    PR.RU™